Про цю будівельну компанію, здавалося, написано все: журнали, презентаційні календарі, відео з музикою на фоні. Двадцять пʼять років на ринку, обʼєкти, які знає вся країна. Головного там не було жодного разу — людей, які все це побудували. Тож до ювілею колектив вирішив подарувати директору книгу. З однією умовою: він не мав дізнатися до дня вручення.
Девʼять записаних розмов: співзасновники, заступники, головний кошторисник, бухгалтер, виконроби, водій, юрист, начальник транспорту. Дзвінки проводилися із зачинених кабінетів, файли й листування жили без назви компанії. Одна зі спікерок говорила напівпошепки — директор саме вів нараду за стіною.
З цих розмов склалася книга: десять розділів, пролог і епілог, близько ста пʼятдесяти сторінок. Не офіційна хроніка і не славослівʼя. З прологу: «Ми не збираємося писати офіційну хроніку. Для цього є архіви, звіти й бухгалтерія. Тут будуть історії. Веселі й серйозні. Про перемоги й невдачі. І так, місцями ми навіть похвалимо шефа. Але тільки там, де він справді цього заслужив. (Тобто майже всюди. Він же все одно читатиме.)»
Від перших чернеток до друкарського макета минув приблизно місяць. До книги додався Telegram-стікерпак за її героями — 26 стікерів — і QR-картки для гостей свята.
Книгу вручили на святкуванні 25-річчя. Сюрприз протримався до останньої хвилини: директор дізнався про книгу тоді, коли взяв її до рук. Людина, яка знає історію компанії напамʼять, уперше почула її збоку — голосами своїх людей, без жодного вигаданого факту.
Ця історія — з тих, що ми розповідаємо без назв: книга створювалася як приватний подарунок, і право називати імена належить її героям. Але головне можна сказати й так: того дня подарунок виправдав кожен зачинений кабінет і кожну розмову напівпошепки.
